Він дійсно робить добро для людей / ЗМІ — "Вісті Сосниччини", №51/9426, (смт. Сосниця, Чернігівська обл.), 20.12.2008

Сотні сосничан знають нашу землячку, симпатичну, завжди усміхнену Антоніну Федорівну Довгу. Я особисто зустрічаючись на вулиці з нею, кожного разу намагаюся знайти відповідь на запитання – де ж вона, слабенька обділена фізичними а головне рухомими можливостями, жінка черпає сили, щоб достойно жити, ростити сина, а головне лишатися оптимісткою за будь-яких обставин і життєвих колізій.

3-го грудня, зустрівши цю жінку на центральні площі міста, помітила, що вона ледь стримує сльози.

– Антоніно Федорівно, що це так розхвилювало, чому очі вологі?
– Та неприємності у мене. А очі на мокрому місці від розчулення, бо давно вже у цьому суєтному та непростому житті не відчувала до себе такої уваги. Є ще на світі добрі люди, є. Не всі ще зачерствіли душею і зачинилися у своїй шкарлупі. Для них сенс життя – робити добро іншим.
– Що ж трапилося?
– Я давно без інвалідного візка нікуди. Був в мене раніше такий візок з ручним керуванням, дуже важкий і незручний. Поки доїду кудись, від фізичного перевантаження піднімається тиск, аж зашкалює.

Півтора року тому управління праці та соціального захисту населення виділило для мене ось цей візок з електроприводом, легкий у керуванні, та набагато зручніший. Він – мої ноги. А оскільки живу я тепер одна – синок, мій помічник, у вересні став студентом Київського університету, то їздити доводиться багато. У магазин, на базар, у лікарню, в аптеку, кудись за якоюсь довідкою все ж самій це багато кілометрів дороги. Та й подихати свіжим повітрям я без візка не можу.

У ньому два акумулятора, їх сьогодні вже треба міняти, але грошей немає. Підзаряджаю щодня спасибі сусідам, допомагають це робити. А тепер нова прикрість – на двох колеса зносилася резина , не можливо їздити а тим більше по жижі. Більше тижня не виходила на вулицю, тай щоб купити нову гуму до коліс, потрібні гроші, яких просто немає.

Ось їду сьогодні на чужих колесах, позичила знайома, така ж, як і я, інвалід Галина Рябець. Зняла із свого кімнатного візка на кілька днів, дізнавшись про мою проблему.

Дякуючи Галині, я сьогодні, у Міжнародний день інвалідів змогла побути серед друзів, трохи відвести душу, повеселитися. Нас працівники соціальної служби запрошували на благодійний обід. Від народного депутата Едуарда Прутніка нас привітала його помічник Ірина Рекуш, пригостила солодощами.

Коли поверталася додому, з’явилася думка поїхати до громадської приймальні Едуарда Прутніка і попрохати допомоги у своїй біді. Зайти в кабінет, звичайно не могла. До мене вийшов секретар приймальні Юрій Полях. Вислухав і каже “Я все передам керівнику, почекайте”.

А через хвилину я вже писала заяву на допомогу і зразу ж отримала гроші на придбання гуми. Оце їду домовлятися з підприємцем, щоб її привіз.

Спасибі велике Едуарду Анатолійовичу і всім хто його представляє у нашому районі, за розуміння та підтримку простих людей, за те, що не намагаються бути (добренькими), а дійсно роблять добро.

– Ви так сказали, маючи на увазі когось конкретно?
– Маю на увазі тих, які, коли їм потрібно, а це зазвичай, перед черговими виборами, і направо, і наліво, давали обіцянки турбуватися про нас, простий народ, а як доходило до діла, робилися глухими.

– Мабуть це усе з гіркого життєвого досвіду? Розкажіть!
– А що розповідати… Інваліду живеться в нашій країні нелегко, можна навіть сказати – дуже важко. І при вирішенні будь-якої проблеми натикається він на матеріальну скруту, бо ж пенсії вистарчає лише для того, аби придбати хоч необхідні ліки для покращення здоров’я.

Кілька років тому у мене почала пропускати газ не нова вже плита. Я була у відчаї. Дитина ж бо невелика, без плити не обійдешся, а грошей на нову немає. Сусіди кажуть: ”Тоню, звернись до депутата Олега Петровича. Не може бути, щоб не допоміг”.

Зверталася, два рази носила листи у його приймальню. Її завідуюча Тамара Шевчик чемно приймала мене, реєструвала їх, і на цьому ставилася жирна крапка.

Пішла я тоді до місцевих чиновників, бо ж жила в комунальній квартирі, не приватизованій. Здавалось б, що інваліду 1-ої групи замінити газову плиту повинна житлово-комунальна служба. Але де там! Обіцянки чула від усіх – і від начальника ЖЕД, і від голови селешної ради, і від голови райдержадміністрації. Але ж на обіцянках обіду дитині не звариш.

У великому відчаї, під великі для мене, відсотки оформила банківський кредит і купила плиту. Виплатила кредит, а перед черговими виборами на площі з виборцями проводив зустріч кандидат від блоку Юлії Тимошенко (прізвище не пам’ятаю). Побачивши мене у візку, сам підійшов, почав розпитувати як живеться інваліду? Я і розповіла про свої митарства, про те, що й хліба не було в хаті тижнями, поки платила кредит.

Вислухав він мене і суворо так каже В.В.Амельчинку, тодішньому голові райдержадміністрації, який його супроводжував: ”Неподобство! Компенсуйте жінці гроші, якщо вже вона придбала плиту за власні гроші. А я це проконтролюю”.

– І що?
– Тримає на контролі й тепер. А Василь Васильович давно пересів у інше крісло.

І коли мені керівник громадської приймальні Едуарда Прутніка Сергій Ткачук без зайвих обіцянок зразу ж дав 110 гривень на придбання коліс, у пам’яті спливли, як на екрані кіно, ось ці мої життєві епізоди.

І нехай сума, якою мені допомогли, невелика, а я більше й не просила, але для мене вона багато значить. А ще більше значить те, що не погордували обіцянками, а справді допомогли. Мене може зрозуміти той, хто вжитті пережив подібне.

Післямова:
До Міжнародного дня інвалідів від Едуарда Анатолійовича Прутніка понад 80 інвалідів району отримали подарунки. Це діти-інваліди та учасники виставки виробів, представлені на районному конкурсі для людей з особливими проблемами ”Через терен до зірок”.

Дата: 20.12.2008
Автор: Н.Підвербна
Джерело: "Вісті Сосниччини", №51/9426, (смт. Сосниця, Чернігівська обл.)

м. Бахмач

м. Борзна

смт. Короп

смт. Сосниця

Він дійсно робить добро для людей