Валерій Мідянка обов’язково переможе. Бо він не самотній.

Страшний ворог не той, що стоїть перед тобою у всеозброєнні. Страшний той, хто підточує тебе зсередини. Саме такий ворог повністю оволодів хлопцем, коли той майже два роки був прикутий до ліжка. Ім’я йому – відчай.

Утім, розпочнемо по порядку. Мали ми завдання від народного депутата Едуарда Прутніка виявляти людей, котрі потребують допомоги. Перебуваючи у Прохорах, почули про Валерія Мідянку. Страшний випадок стався з ним. Після автомобільної аварії юнак пошкодив спинний мозок і не міг навіть сидіти. Залишитися безпомічним інвалідом у вісімнадцять років, коли перед тобою тільки розсвітає життя – тут не те що у відчай упасти можна, а й померти від нього.

Та згодом опанував себе, почав виконувати потроху спеціальні фізичні вправи, які б призвели до реабілітації організму, а в останні два роки навіть зайнявся цим усерйоз.

І ось ми в нього. Цікавимось потребами, пропонуємо допомогу. Ну, що ж, хлопець уже має спеціальний тренажер, інвалідний візок, гантелі. Вільний від тривалих тренувань час проводить перед телевізором чи навіть ком’пютером. Але що таке комп’ютер без Інтернету? Ну, послухав музику, пограв у ігри... Хіба цього достатньо для цілеспрямованої 25-річної людини, яка хоче вести повноцінне життя, приносити користь суспільству, врешті, могла б зав’язати знайомство з дівчиною і створити сім’ю?..

– Якби мене цікавили дівчата, – відказав хлопець, – знайшов би й без Інтернету. У мене інша мета.

Саме заради іншої, вищої мети ми й вирішили, на прохання Валерія, забезпечити йому доступ до Інтернету.

Проблема полягала в тому, що для цього потрібен у хаті телефон. Оскільки стаціонарного нема, може виручити й мобільний. Едуард Прутнік щиро підтримав і подарував йому «Соні Еріксон Т-700» – телефон бізнес-класу, досить пристойної якості й ціни. Крім своєї прямої функції, телефон забезпечить користувача традиційним та ВАП-доступом до Інтернету, ним також можна користуватись як фотоапаратом, відеокамерою. Коротше кажучи, якщо вже робити людині послугу, то щоб вона була якомога найбільш комплексною.

І ще одне правило Едуарда Прутніка: розпочавши справу, він завжди доводить її до кінця. Адже він не обмежився придбанням хлопцю телефона, а направив досвідченого комп’ютерника, взагалі людину в світі радіоелектроніки «свою» Олександра Редьку, щоб той підключив комп’ютер до Інтернету, навчив Валерія елементарному... Плюс до того, телефон забезпечено стартовим пакетом оператора мобзв’язку «Утел» і певною сумою на поповнення рахунку. Інакше надана допомога обернеться Валерію новими незручностями у пошуках необхідного.

Пригадую, коли ми вже збиралися прощатися, мати хлопця, Тетяна Миколаївна, сказала відверто: «Ми навіть не розраховували, що надійде допомога від депутата. Мало що зараз обіцяють. Ну, поцікавились потребами, поспівчували й поїхали... Тепер, бачу, це не слова! І взагалі за ці сім років ніхто сам не зайшов до хати й не сказав: «Чим допомогти?» Оце ви перші».

На щастя, цей симпатичний хлопець Валера в житті не самотній. Є в нього батьки, брат із сестрою, які завжди готові підставити плече, є надійні друзі, котрі його не забувають. Є в душі сила духу, яка обов’язково поставить на ноги (власне, результати його праці над собою вже очевидні). Але є і людина в особі Едуарда Прутніка, яка в разі потреби допоможе і підтримає (фото).

Олег ЗОЛОТАРЕНКО,
керівник громадської приймальні 
народного депутата 
Едуарда Прутніка