Інформаційній безпеці України загрожує… «чиновник, який віщає»

В останні місяці, в контексті загострення політичних процесів, увага суспільства акцентується на темі інформаційної безпеки.

Називається ряд проблем, вирішення яких вимагає невідкладних заходів та кроків з боку керівництва країною.

У воронку конфлікту втягуються інформаційні ресурси. До зони дій намагаються затягнути всю без залишку державну медіа сферу! При цьому не стільки скористатися нею, скільки захопити, роздрібнити, а то і зруйнувати, прикриваючись гаслами “боротьби за демократію, свободу слова і права кожного на доступність інформації”.

Існує кілька важливих аспектів, що впливають на становище інформаційного простору країни і участь держави у його формуванні. Скажімо, проблема менеджменту. Власне, від якості та чіткості управління системою багато в чому залежить збереження інформаційного суверенітету України. Та саме в цій галузі не так багато професіоналів. Фактично відсутні практики, котрі могли б розумно й послідовно нею управляти. І це при тому, що такий потенціал є. Треба залучати до справи не свіжоспечених чиновників з нетрів політичних кланів, які ухопилися за владу, а професіоналів. Менеджерів, що пройшли шлях від творців кліпів до мегаканалів, – таких, як Влад Ряшин, Сергій Созановський, Юрій Морозов, Ганна Безлюдна, Олександр Богуцький... Їх багато! Досвід цих людей міг би знадобитися у справі розбудови інформаційного поля і грамотного забезпечення його суверенітету.

Реальність така, що ми стрімко наближаємося до ситуації, коли держава почне втрачати контроль над інформаційними процесами. Адже фактично всі медіа сприймаються політиками виключно як інструмент самопіару. По суті, засмічується територія, на якій могла б зростати національна ідея, виховуватися самосвідомість і патріотизм, будуватися відкрита комунікація влади і народу.

Інформаційні війни, які ведуться між політичними таборами, вимагають розширення арсеналу мовленнєвих засобів. Звідси прагнення приватизувати і захопити державні ресурси, що розглядаються як канали передачі інформації. За прикладами далеко йти не треба: Концерн РРТ, ДАК “Укрвидавполіграфія”, Укркосмос тощо. Те ж стосується обласних телерадіокомпаній, друкарень або видавництв – вони аж ніяк не власники енної кількості привабливих для приватного бізнесу земельних соток, а найпотужніший потенціал держави для розвитку телекомунікацій заради своїх інтересів і для власних потреб. Це те, чим Україна може забезпечити собі інформаційну самостійність. Можливість приватизації таких об’єктів має бути виключена.

У серйозну проблему для України перетворився й діалог держави з суспільством. Тут та ж сама картина: за допомогою засобів масової комунікації зводяться рахунки та маніпулюють свідомістю. Я неодноразово наполягав на тезі, що комунікативна функція не може бути підконтрольною різним партійним та бізнесовим групам, підкорятися якимось іншим інтересам, окрім як необхідності влади інформувати народ про свої рішення, дії, плани та підсумки діяльності. Необхідно залишити державні острівки засобів масової комунікації й інформації, острівки для відкритого діалогу влади і суспільства.

Проте бачимо, що таке завдання серйозно спотворене. Цивілізований діалог неможливий через те, що функцію спілкування з соціумом від імені держави перебрали на себе чиновники. У нашій країні вже з’явився специфічний підвид Homo sapiens – “чиновник, що віщає”, без внутрішньої відповідальності за все сказане. Це призводить до того, що в українському суспільстві встановлюється тоталітарний стиль комунікацій влади і громадян “зверху – вниз”, який виключає участь останніх у формуванні політичного порядку денного. Приватні медіа-ресурси практично витіснили державний сегмент з інформаційного простору і забезпечують поле для цієї “віщальної діяльності” чиновників. Таким чином розкриваючи їхню дурість, морально-етичну неспроможність, підриваючи авторитет влади і стримуючи бажання громадськості вступати в діалог з державою.

Звичайно, у прагненні налагодити розмову з суспільством держава може удатися до послуг приватного медіа-ресурсу. Але допоки спрацює уповільнена система (тендери, оформлення документації тощо), зійде нанівець актуальність, цінність і соціальна значимість інформації. Більше того, у стратегічному плані – за відсутності власного інформаційного ресурсу і можливості впливати держава стає залежною від фінансово-промислових структур, і це серйозно підриває національну безпеку.

Ще один важливий сегмент інформаційного поля – видавничий комплекс країни. Близько 4 тисяч великих і малих видавництв і друкарень, мережа книгорозповсюдження. Тут держава все ще має свої “острівці”. Узяти той же ДАК “Укрвидавполіграфія”. Він аж ніяк не місце для друкування книжок! Підприємства ДАКу забезпечують друк бюджетних ЗМІ, муніципальних і соціально значущих видань, підручників і т.д. й т.п.

Незначна державна частка видавничого комплексу є могутнім ресурсом для зрошування національної ідеї і вибудовування ідеології. Що тільки вона взмозі забезпечити видання й доступ читача до книг, які не друкуватимуться приватними видавцями через фінансову неприбутковість і обивательську незатребуваність, але украй необхідні суспільству.

Тема реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ – хвороблива заноза у тілі України. Мета процесу демократична за суттю й принципами – вивести зі складу засновників газет органи місцевої влади, аби припинити відомчий тиск на свободу слова. Але залишилися питання. Якщо партія може мати газету, громадська організація, секта, врешті-решт – можуть, то чому влада в особі своїх представників на місцях або просто місцеві общини – ні?! Чи не позбавляє себе держава ще одного засобу спілкування з громадянами? Чи можливо це буде з комерціоналізованими ЗМІ? Чи правильно це з позиції державних інтересів?

Питання є і будуть. Їх нерозв’язання призведе лише до руйнування цілісності медіа простору, розгойдування структури державного управління інформаційною сферою, і в результаті – до обмеження можливості держави повноцінно себе захищати.

Розхитана інформаційна система України робить її уразливою для інформаційної інтервенції. Загрозу становить ситуація з телерадіоефіром прикордонних територій, де існує реальна асиметрія інформаційних потоків з України і до України, і яка склалася не на користь нашої держави. Ми опинилися під сильним інформаційним впливом держав-сусідів. Вони “заходять” на нашу територію і віщають тут свій продукт.

І вже не підлягає логіці те, що держава практично не є замовником висвітлення своєї діяльності, зменшує інформаційні проекти, адресовані зовнішньому світу.

Інформаційний простір України стане суверенним і самодостатнім лише тоді, коли звільниться від ідеологічного диктату і контролю політичних і фінансових кланів. Лише за цієї умови зможемо досягти захищеності українських національних інтересів в інформаційній сфері. Лише тоді стане можливим гармонізований діалог особи, суспільства і держави.

Високий замок